Валентина Спасік: «Кажете, сільський музей? У нас від екскурсій відбою не було, іздили до нас в Єліне двоповерховими автобусами»

У селі Єліне, розташованому на Сновщині, майже всі жителі залишили свої домівки через постійні обстріли російських окупантівю. Село вже колись було пусткою. Під час Другої світової війни, довідавшись, що місцеві підтримують зв’язки з партизанами, його спалили фашисти. І от тепер знову, через вісім десятиліть, Єліне на межі знищення. Цього разу від рук російських фашистів.

У селі вже були випадки загибелі мирних мешканців внаслідок обстрілів. Із 150 жителів ніхто вже не живе. З початку війни Валентина Спасік, колишня вчителька, а пізніше науковий співробітник місцевого музею, занотовує історії пережитого мешканцями з початку повномасштабного вторгнення. У цих хроніках і власна історія Валентини Василівни.

– Ваш дім зруйнували, вже коли ви в Сновську жили?

• Так, це було в суботу. У неділю чоловік їхав, як і зазвичай на будівництво. Біля базару зустрів одну знайому жінку з нашого села. Спитав, як там справи, а вона каже, що під час останнього обстрілу в якийсь будинок був приліт. Але, мабуть, каже, то не ваш. Ой, ну, слава Богу. Ми тоді навіть перехрестилися. Слава Богу! І все. Хотіли вірити в краще. Нас заспокоїли. От ми й заспокоїлись. А на другий день після обіду телефонує мені колишня сусідка, її хата в Єліне недалеко від нашої, а сама вона зі Сновська. Каже, Василівно, а ви знаєте, що вам прилетіло? Я говорю: казали знайомі, що то, ніби не в нашу. А вона говорить, і так сумно говорить: ваша, точно ваша. Я зробила фото. І справді, це таки був наш дім. Дзвоню чоловіку, стримую сльози: Вова, так то таки нам прилетіло. Чоловік дуже засмутився, напився пігулок, з’їздив туди, поїхав фотографувати. Це я зараз спокійно розповідаю, а тоді було не дуже весело. Воно все ще болить. І чоловік часто теж скаржиться, що йому від усього того боляче до цієї пори. Дивимось на фото інколи. Це не хата. Це те, що залишилось від неї. І від минулого нашого життя.

– А як ви взагалі зустріли 24 лютого 2022 року?

• Вдома. Ми спали, і у нас вікно виходить якраз у бік цієї… Ну, хай їй грець! У бік росії! На годиннику без чогось п’ять ранку. І в цю мить усе так заторохтіло! Особливо вікна. Страшенно! І ото наче щось таке пронизує.

Прокинулись. У нас перша думка яка була? Точно щось трапилося в музеї, і сторож прибіг та гамселить у вікно. Тільки питання, а чого саме в це вікно? Не в те, що в дворі, від вулиці, а з боку саду? Володя відкрив штору – ніде нікого. А потім знову все гуде і трясеться. Це були російські гради. І воно це все ж пролітало над хатами. Мені здавалося, що хата рухається сама по собі. Чоловік вискочив надвір. А воно, ну, хвилин 10 так, напевно. Оце так усе летіло. Тоді ми ще не розуміли, що то було. Це ж уже потім, пізніше, станемо грамотні і будемо знати, куди і що летить. Чи в Сеньківку, чи в Клюси, чи на Чернігів – впродовж року ми багатьом речам навчимось. Але тоді не розуміли нічого. І не думали, що почнеться війна. Ну, я точно не вірила в це.

Коли оце все скінчилося, чоловік побіг на центральну вулицю, там вже зібралися люди, а коли повернувся, каже: почалась війна. Отакої! Не знали, що робити. Стали радитись. Зранку пішли в музей, строго на роботу, як і належить, на дев’яту годину. Той зміну здає, той приймає…

У мене ці спогади, усіх наших працівників музею, п’ятьох наших людей, є записані. Може колись про це напишу. Ми тоді ніхто не знав, що робити, що буде далі, куди бігти. Повна невизначеність.

Музей історії партизанського руху на Чернігівщині у селі Єліне Сновського району Чернігівської області є філією Чернігівського обласного історичного музею імені В.В.Тарновського. Має 5 експозиційних залів загальною площею 90 квадратних метрів.

За історичними джерелами, у 1941-1943 роках єлінські ліси були місцем базування партизанських загонів та Чернігівського обласного партизанського з’єднання. У цих підрозділах воювало 84 єлінця, 28 мешканців села були партизанськими зв’язковими. Також, на території села Єліне діяло 8 явочних квартир.

Через зв’язки з партизанами, фашисти 25 березня 1942 року спалили село та закатували 296 його жителів…

– А музей закрили?

• Ми працювали впродовж року в звичайному режимі ще. На чоловікові всі ті експонат, він же директор музею. Ми дещо з цінного зі сторожами закопали. Окремі експонати приховали. Ніхто ж не знав, як буде далі. А воно було тільки гірше.

– Ви народилися в селі Єліне?

• Ні, я родом із Нових Млинів. Мріяла вступити в Ніжинський педагогічний на вчителя української мови та літератури. Щоб вчитися там – сиділа день і ніч над книжками. І мрія здійснилася, вступила. Щаслива була, слів немає, щоб те щастя описати. Вже на третьому курсі почала працювати вчителем української мови та літератури. Ой, це так феєрично було, так я тішилась з того. Сиділа, готувалася до уроків. Така окрилена тоді була. Конспекти писала, плани, по п’ять уроків було щодня. Коли закінчувала вже п’ятий курс, мала змогу обирати серед таких сіл: Єліне, Петрівка, Гуто-Стубенецька та ще якісь села.

Петрівку побоялася, село велике. Думаю, як я там із учнями буду. Середня школа, це ж велика школа. А Єліне на той час дуже славилося. Саме в освітній сфері. Постійно про школу писали в газеті. А ще в мене стосовно цього села була додаткова мотивація.

– І яка ж саме?

• Та наш класний керівник Олександр Степанович (сміється). Він весь час, скільки ми вчились, обіцяв повезти в Єліне на екскурсію, в землянки. І думаю собі: ніхто ж там не був, а я ж побуваю і подивлюсь на ті землянки. Смішно? От і мені смішно, але тоді я ще молода була… Поїхала я таки ту школу дивитися. Подивилася. Вона була проти всіх інших шкіл просто космосом – велика, світла, простора. Так я в 82-му там і опинилася.

– А далі?

• А що далі? Як у всіх. Там і заміж вийшла за Володимира. А в 1984-му році поставили мене секретарем сільської ради. Але то не моє було. Згодом повернулася в школу та й пропрацювала там 33 роки. Звідти і на пенсію пішла. У 2010-му році чоловік став завідувачем філії музейного комплексу «Лісоград». Мене на рік взяли працювати у клуб. А коли наш музей розширювався, додаткові робочі місця з’явилися. У нас тоді було аж 14 працівників по штату, потрібні були музейні доглядачі. Так я і потрапила в музейну сферу.

– Невже такий популярний був звичайний сільський музей?

• Не те слово! Дуже популярний. На той час ми проводили великі екскурсії, різні заходи, квести. І люди їхали сюди. Багато людей. Я ті всі активності по різних журналах шукала, багато й сама придумувала. І у нас від цих екскурсій відбою не було, двоповерховими автобусами їздили. А ви кажете, сільський музей…

– А музей зараз ще цілий?

• Був цілий. Але ми все ж його евакуювали. Бо в селі вже багато всього зруйнованого. Багато вже будівель без скла та рам стоїть. Ось і сьогодні, кажуть, три були сильні прильоти. Навіть не знаю, що там.

– А церква?

• Церква була ціла. Тільки ще восени від вибухової хвилі попадали ікони. А так будівля сама ціла була. Нині як – хтозна. Я завжди казала, наше село вдруге горіти не буде. Воно ж було спалене в березні 1942 року, спалене вщент, не залишилося жодної хати цілої, жодної споруди. А ж бачите, як воно. Тепер мені ніхто не повірить. Нас і вдруге намагаються знищити.

– Як для вас минули перші дні і тижні війни?

• У страху. Перший місяць, мабуть, як і всі, спали одягнені, по черзі з чоловіком. Чатували, аби вчасно заховатись. Одяг, деякі інші речі були у погребі. Хоча, якщо розібратися то яка безпека в тому погребі? Нічого там тобі не допоможе, не убезпечить тебе. Нічого!

Коли тишина була, слухали, де бахкає. Ми вже знали, коли щось прилітало – чи в Сеньківку, чи в Гірськ або ж у Хрінівку. Бувало, що дзвонили в Городню, дізнавалися, що там у них і чи не у них були прильоти.

– А коли почалися обстріли села, пам’ятаєте?

• Так, одразу після Нового року. 2 січня 2023-го. Чого пам’ятаю, бо в мене день народження 1 січня, а на другий день завжди до мене приїжджають діти вітати. Так і вийшло, що приїхали другого. Ще перед їхнім приїздом почався обстріл. Це страшний суд був. Їдуть діти – син, невістка, онуки (одному хлопчику вісім років, а другому тільки два). Андрій, син дзвонить. Питає: мам, а що у вас там таке? Бо по дорозі багато кого зустрічаю, їдуть-їдуть. Кажу: синку, я не знаю, чи їхати вам, чи ні. Потім все стихло і він сказав, що вони їдуть. Ну, добре, кажу, їдьте. Ну, що ви думаєте? Вони приїжджають, заїжджають за двором, на город. На городі ставлять машину. А в цей момент і знову починається обстріл. Біжить наш внук, Гліб, весь дрижить. У руках квіти, а в очах сльози і страх. Це дуже страшно. Страшно про це навіть чути, а бачити як… Господи!

– І що було далі?

• А що – бігом усі у погріб. Сидимо в погребі. Темно. Холодно. Діти плачуть. А ми, щоб їх відволікти трохи, почали їм подарунки новорічні роздавати. А малі на пакунках розривають той папір. Їм цікавою, діти все ж таки. Так трохи відволікли. Коли наче все стихло, виходимо й кажу синові, щоб їхали звідси. І тут знову починає свистіти. Попадали ми прямо на городі, дітей понакривали собою… Просвистіло. Що то було, Бог його знає. Діти поїхали, а я почала Всевишнього просити, щоб вони доїхали цілі і здорові, щоб вберіг їх…

– Коли люди почали з села виїжджати?

• Хто коли, але багато й одразу поїхало. Ми ж у провулку живемо, не бачимо і не знаємо, хто й коли їде. Я вийшла на перехрестя, тут летить червона машина, їдуть односельчани. Під’їжджають сюди, двері всі відкривають. Вибігає жінка звідти, дружина нашого сторожа. Каже: нашої вулиці вже немає, там хліви прострелені, машина одна розстріляна, шибки у багатьох хатах повилітали. Сказала, що вони на Безуглівку всі їдуть. Терміново. Люди були в страху. Паніка.

І мені кажуть: виїжджайте негайно. Я до чоловіка біжу. Говорю: Вова, всі їдуть, що нам робити? Він каже, так, треба їхати, тільки спочатку худобу нагодувати треба. Я до знайомих пішла поратись, бо вони виїхали вже. Темно було, вогко якось, сніжок падав мокрий. А машини їдуть, і їдуть. І таксі навіть їхали. Люди виїжджали. Хто куди. А я поралася біля худоби (сміється). Прийшла додому, Володя каже: їдемо. Їдемо так їдемо. Човгикаємо, значить, своїм тракторцем. Потихеньку. Над нами дрон літає, місяць світить яскраво. Нас добре видно. Приїхали в Безуглівку. Тут не одна сім’я вже в одній хаті – кілька. Акуратно, чисто. Ліжко односпальне. Ми по черзі спали. Хлопці чергували на вулиці. Щоб бува під час обстрілу розбудити всіх і кудись тікати в безпечне місце. А де воно те безпечне місце?

– І довго там були?

• Та ніч переночували і приїхали додому. По господарству роботу робили. Наче стишилося все.

– А коли остаточно переїхали з села?

• Другого лютого, через місяць. Першого лютого забігає сусідка і каже: ой, Василівно, ховайтеся у погріб, я йшла щойно, бачила якесь світло і таке щось бахнуло. Чоловік поїхав на роботу. Сиджу, чекаю чоловіка. Десь о 5-ій вечора дзвонить невістка. Питає, як у вас справи, чи всі живі-здорові? Кажу, звісно, живі. А того ж і не знаю, що у нас уже люди загинули. Ще дві години тому загинули. Вже ж по інтернету кругом пішло, а ми цього ще нічого не знали.
  Прибігає Ольга. Ридма ридає: ой, Свєточка погибла. Як погибла? Де? Ну, ми, звісно, всі в стресі, в жаху такому. Вийшли з хати, доходимо до повороту, де та біда трапилася. Аж назустріч нам люди ідуть, староста села, представник міської та районної ради. Оголосили, що завтра будуть автобуси, а тому потрібно буде евакуюватися. Стало в селі вже зовсім небезпечно.

– Поїхали наступного дня?

• Та куди там! Ми ще дві ночі в Тур’я їздили ночувати. У хаті ще одна сім’я була з нами. Спали в холоді. Топили-топили, але натопити не могли, бо хата була кинута. Спали одягнені, пара з рота йшла. Але все ж у тиші. Дві ночі ми так. А потім примчали діти – син і дочка. Приїхали з ультиматумом: будемо вас вивозити. Ми відмовляємось, але син сказав, ніяких відмовок, їдемо і крапка. Ну поїхали. А перед тим корову збули, свиню зарізали, дві індички…

– І куди ви поїхали?

• У Сновськ. Тут знайшли квартиру в знайомих, колись їх возила по журавлину. Ви бачили журавлину? На таких тонесеньких ниточках. Висять оті ягодки на цьому, на купинах краса незвичайна. Сама тоді любувалася. Бо я теж, поки в Єліне не приїхала, не бачила такої краси.

От ця жінка зателефонувала знайомій і каже: нехай Валя приїжджає в наш дім. Отак ми і переїхали сюди. Як переїхали, наче в інший світ потрапили.

– Як вас тут зустріли?

• Знаєте, на нашому шляху зустрічалось дуже багато добрих людей. Спочатку, правда було важко. Стою за хлібом у черзі, десь двері гупнули, а мене тіпає. Мені оті прильоти ввижаються. І ось так весь час. Боже, кажу, та це вже летить. А люди, заспокоюють, мовляв, не бійся, все добре.

– А що в Сновську вас ще здивувало?

• Не повірите – присутність світла. Електрики. Ми ж у себе вдома впродовж останнього року взагалі не вмикали світло. Не можна було. Прийшли з роботи, вже шоста година. Сутеніє або вже темно. А нам же треба ще по господарству щось зробити, худобу нагодувати. Так ми під піч ставили ліхтарик або свічку. І щоб вікна всі були завішані, щоб того світла ніхто знадвору не побачив. І так увесь час у темноті. А сюди приїхали – тут світло горить, тут можна.

– За селом дуже побивались?

• Коли переїхали, то я отам на підвіконні півмісяця проплакала. Розпач якийсь. Туга. От так і довела себе до лікарні. Воно, мабуть, усе накопичилось. За ці два прежиті два з хвостиком роки.

– І як тепер?

• Тепер трохи легше. Узяла себе в руки. Почала ходити сітки допомогати сітки для наших Захисників плести, подруга мене на фітнес записала. Разів зо три походила, але важко було. Відмовилася я від цього. Потім керівник народного хорового колективу «Спадщина» Оксана Бондаревська мене на співи запросила до колективу. Дуже мене там гарно прийняли. Всім велика вдячність. Дуже дружелюбні всі. Так якось усі перейнялися моєю історією. Мені все там дуже сподобалося. І день народження мій. Ви б бачили, як вони мене вітали, цілу програму організували, я навіть не очікувала. Це було неймовірно…

– Співами обмежились?

-Ага! Мене ще й на скандинавську ходьбу запросили. Там такі гарні такі люди попалися. Вони всі хату нам шукати допомагали. От, розумієте, якась така доброта скрізь відчувалася. Така емпатія. Мене і в бібліотеку запрошували, і в музей. У музеї навіть квест зуміла провести. На шевченківські дні. Люблю я ці активності.

– То життя налагодилося?

• Вам чесно сказати?

– Як є…

• Тоді чесно: попервах додому прийду і плачу. А от серед людей я дуже себе комфортно почуваю. Якось мені фартух треба було зшити, машинка не працює. Гортаю стрічку у фейсбуці, бачу – повідомлення, що швейний коворкінг відкрився. Поїхала в розвідку. Там жіночка дуже приємна, Оксана. Зустріла мене, поводила всюди, розказала все. Показала вишивальну машинку, потім в’язальну. І от туди я почала теж ходити. Ну, виходить, у мене і графік вималювався: три дні швейна справа, «Від серця до серця» (це – центр активного довголіття), два рази співи. Все пішло і поїхало і в мене фактично було все завантажено. Тепер і плакати ніколи (усміхається). Потроху почало забуватися, налагоджуватися все…

Сновськ – дуже привітне місто, з добрими людьми. Тут нас дуже гарно прийняло. Всюди. Це як наша друга домівка. А взагалі Україна – найкраща країна в світі. Смілива, сильна та непереможна. Я дуже вірю в відвагу наших захисників і в перемогу над ворогом. Загарбники будуть знищені а на нашій землі пануватиме мир.

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Ольга Гаврилець, «Місцеві медіа»