Лідія Вакуловська: уродженка Сновська, чий фільм зібрав 15 мільйонів глядачів, чию квартиру слухало КДБ — і яка повернулася сюди помирати

Двадцяте лютого 1926 року. У Сновську, що за девʼять років стане Щорсом, а за девʼяносто — знову Сновськом, у родині військовослужбовця народжується дочка. Назвуть Лідією. Через тридцять сім років її повість «Лушка» розійдеться пʼятнадцятьма з половиною мільйонами квитків у радянському прокаті. Через сорок один рік мінську квартиру Вакуловської почне слухати КДБ. А через шістдесят пʼять — вона повернеться у рідне місто помирати.

У рік народження Лідії всесоюзний перепис нарахував у Сновську шість тисяч вісімсот пʼятдесят мешканців — місто паритету: тридцять пʼять відсотків українці, тридцять пʼять — євреї, шістнадцять — росіяни. Голос депо перекривав голос церкви: третина дорослих ходила на залізницю. Три школи, чотири клуби, кінотеатри. У 1936-му відкриють ще медичну.

Батько — військовослужбовець, що означає одне: родина буде переїздити. У відомих біографіях Вакуловської не вказано, де Лідія ходила до школи, де закінчувала десятий клас. Сухе «1945 — закінчила середню школу» — без міста. Це чесно: маршрут військового — Сновськ, чергове місце служби, ще одне, можливо, повернення додому, можливо, Київ. Документи мовчать. Знаємо лише точки початку і кінця.

Улітку 1941-го Лідії пʼятнадцять. Чорна година приходить швидше, ніж у Чернігова: між кінцем серпня і початком вересня німці вже в районі. Депо встигають вивезти на схід, як і родини залізничників. Не встигають — тисячі сновських євреїв, які становили понад третину міста.

Чи була Лідія у Сновську цієї осені, чи родина вже їхала на схід — її біографи не пишуть. Військова частина батька мала свою евакуаційну логіку, окрему від цивільної. Найімовірніше, війну вона пережила далеко звідси.

За період окупації нацисти знищили у Сновську понад шість тисяч цивільних. Найбільший удар припав на єврейську громаду, ту саму, що становила третину міста її дитинства.

1945-го приїздить до Києва. Київська школа кіноактора — закриється вже 1948-го. Звідти Лідія переходить на російську секцію акторського факультету Київського театрального інституту (нині — імені Карпенка-Карого). Чотири роки навчання, після яких актрисою вона так і не стане.

Натомість почне писати. Друкуватися — з середини 1950-х, у газетній періодиці; серед перших — чукотська газета «Зорі півночі», куди занесе родинна доля. Звідти народиться головна географія її прози: Чукотка, Магадан, Колима. Молоді інженери, шофери, геологи, табори — в її варіанті не сталінські, а «робочі», бо інакше тексту просто не пропустила б цензура.

1963-го виходить повість «Лушка». Героїня — таксистка, яка закохується в інженера з кримінальним минулим. На Київській кіностудії імені Довженка за неї беруться двоє режисерів — Леопольд Бескодарний та Ігор Самборський. Сценарій пише сама Вакуловська.

Фільм виходить на екрани 12 липня 1965 року. Чорно-білий, 82 хвилини, російською. У головних ролях — Віра Майорова-Земська, Михайло Державін, Федір Чеханков, Ніна Дорошина. Музика — Андрія Ешпая.

Каса — пʼятнадцять мільйонів чотириста тисяч глядачів. Для дебютного сценарію уродженки районного містечка це цифра, перед якою будь-який сучасний кіновиробник на пострадянському просторі мовчить. Ще через рік — «Саша-Сашенька» на «Білорусьфільмі». Сценарій теж її. Музику пишуть Євген Глєбов і Мікаел Тарівердієв.

У 1949-му, ще студенткою театрального інституту в Києві, Лідія народжує сина Володимира — він згодом теж піде в кіно, сценаристом. Чоловіком стане Сергій Виноградов. Після Києва і Чукотки шлях приведе її до Мінська — саме там у 1960-х її квартира поступово стане тим, що в радянському лексиконі звали «осередком».

З 1967 року її розробляє КДБ Білоруської РСР. Інкримінують стандартний пакет: спроби передати тексти на Захід, поширення «забороненої літератури», «антирадянська пропаганда». У листопаді 1967-го йдуть допити її друзів і колег. Серед них — білоруський письменник Валентин Тарас. Те, що тоді ж в Україні замовкає журнал «Дніпро» і починаються справи Стуса і Чорновола, не випадковість. Це одна хвиля, одна номенклатурна паніка.

Її, проте, не саджають і не виключають зі Спілки письменників, до якої вона вступила 1963-го, ще до премʼєри «Лушки». Чому — окреме питання. Можливо, тому, що пише російською і друкується в Москві. Можливо, тому, що формальних «антирадянських» доказів так і не зібрали. Можливо, тому, що в Мінську КДБ працює інакше, ніж у Києві.

Її просто перестають видавати в Союзі. Майже на двадцять років.

1988-й. Виходить «Вольфрам — це важкий метал». Метал, що не плавиться, навіть коли все навколо вже потекло. У роки перебудови такі тексти раптом стають можливими — після майже двадцятирічної паузи її проза знову йде друком. Останньою стане повість «Скільки б не довелося, буду чекати» (1990). Заголовок звучить, як обіцянка собі.

Влітку 1991-го Лідія Вакуловська приїздить до Сновська. Через чотири дні після того, як 24 серпня Верховна Рада УРСР проголошує Акт незалежності України, — 28 серпня — її не стає. Коло, яке почалося 1926-го, замикається у тому самому місті.

Російськомовна повість, чорно-білий фільм у пʼятнадцять мільйонів квитків, кадебешна справа і повернення додому за чотири дні до незалежної України — це доля, що міцно тримається за Сновськ, навіть коли її авторка довгі роки жила деінде.

Якщо у вашій родині збереглися світлини Сновська 1920–1950-х, спогади про Лідію Вакуловську, її родину, її приїзди в рідне місто, її останній сновський серпень 1991-го — це ті матеріали, з яких можна зібрати повну картину. Поділіться ними з нашим виданням — кожен спогад має значення.

Через двадцять пʼять років після її смерті, у 2016-му, місто скине з себе чужу назву і повернеться до власної — як свого часу прийшла додому сама Лідія. Останній заголовок її прози — «Скільки б не довелося, буду чекати» — виявився обіцянкою не лише собі.

Джерела

• Лідія Вакуловська — стаття української Вікіпедії: uk.wikipedia.org
• Лидия Вакуловская — стаття російської Вікіпедії з даними про розробку КДБ БРСР: ru.wikipedia.org
• Фільм «Лушка» (1964), Київська кіностудія імені Довженка: kino-teatr.ru
• Фільм «Саша-Сашенька» (1966), «Білорусьфільм»: kino-teatr.ru
• Володимир Гусаков, син письменниці: kino-teatr.ru
• Сновська міська рада, історія міста: snovmr.gov.ua
• Маєток Лібермана: uk.wikipedia.org

Світлини: Wikimedia Commons (CC BY-SA 4.0), дизайн-колаж — «Наш Сновськ» / «Місцеві медіа».

P.S. Якщо у вас є старі світлини Сновська 1920–1950-х, фото родини Вакуловських, спогади про Лідію Вакуловську або згадки про її приїзди в рідне місто — надсилайте нам у Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Так разом збираємо те, чого нема в офіційних довідниках.