Це питання донині ставлять чимало наших земляків. Як відомо, практично увесь християнський світ спочатку святкує Різдво (25 грудня) а потім Новий рік (1 січня). І тільки в деяких пострадянських країнах останні сто років Різдво відзначали 7 січня, що було пов’язано з відмінностями юліанського та григоріанського календарів.
Втім, до 1918 року на українських землях Різдво також святкували 25 грудня, після чого приходила черга Нового року. Варто подивитися на календарі початку ХХ століття, почитати тогочасні газети. Або згадати відоме оповідання Михайла Коцюбинського “Ялинка”, події в якому розвиваються 24 грудня. Селянина Якима за три карбованці умовили зрубати улюблену ялинку його сина Василька, яка росла у них на подвір’ї, щоб панські діти встигли прикрасити її у себе вдома до Святвечора. У той час були дуже великі гроші і селянин мусів погодитися на пропозицію, щоб за отримані кошти відремонтувати чоботи дружини й придбати дещо до новорічного свята. На початку ХХ століття у сільській місцевості Новий рік не відзначали так пишно як зараз, у великих містах, наприклад у Чернігові, 1 січня, зазвичай, відбувалися різноманітні культурні та благодійні заходи.
До речі, і ялинку, яка з часом замінила традиційний новорічний символ українців – дідух, на початку ХХ сторіччя також називали різдвяною. В той час серед заможних людей також з’явилася традиція вітати один одного із святами яскравими листівками (фото 1). У них спочатку вітали з Різдвом, а потім з Новим роком. Так, як це, наприклад, зробив в роки Першої світової війни солдат Яків Немченко, який привітав зі святами своїх родичів на Чернігівщині (фото 2). За давнім звичаєм на Святвечір українці колядували, а перед Новим роком щедрували.
Щоправда святкування Різдва та Нового року на українських землях, як і в усій тодішній Російській імперії у ті далекі часи відбувалося за “старим” юліанським календарем. На початку ХХ століття він на два тижні відставав від “нового” григоріанського календаря, за яким вже декілька століть жила Європа та Америка. В Україні перехід на новий григоріанський календар відбувся тільки у 1918 році, коли, згідно із законодавством УНР, день 16 лютого стали вважати 1-м березня. Саме тоді ми нарешті календарно “наздогнали” Європу і зараз вже в сучасній Україні після минулорічних рішень ПЦУ та парламенту відзначаємо різдвяно-новорічні свята за одним календарем з усім цивілізованим світом – 25 грудня і 1 січня. Саме ці дати в нашій країні віднедавна є святковими вихідними днями.
І все ж, повернімося у 1918 рік, коли на території колишньої Російської імперії відбувся перехід на новий стиль – григоріанський календар, який на два тижні випереджав юліанський. Православна церква, яка була відокремлена від держави, тоді відмовилась переходити на новий стиль і всі нерухомі церковні свята та Новий рік залишилися за старим стилем – юліанським календарем. Через це починаючи з 1919 року, Різдво в календарі за новим стилем “перемістилося” з 25 грудня на 7 січня і з’явився так званий “старий” Новий рік, 14 січня.
Утім, шлях до утвердження традицій святкування Нового року та Різдва був не простим. Після перемоги більшовиків й утворення СРСР, у 1920-х роках нова влада, яка оголосила релігію «опіумом для народу», заборонила не тільки Різдво та свято Нового року, а й різдвяно-новорічну ялинку. Тих, хто залишався вірним традиціям, висміювали і навіть переслідували. Зберігся документ 1929 року про виключення з членів партії більшовиків нашого земляка Степана Плечистого. Його звинувачували не тільки в «неналежній підготовці свого селища до колективізації та відсутність антирелігійної роботи», а й в тому, що він «має в своїй хаті ікони та влаштовує ялинку на Різдвяні свята» (фото 3). І це ще він, можна сказати, легко відбувся…
Але наприкінці 1935 року більшовицька влада вирішила відновити традицію святкування Нового року й «реабілітувати» ялинку, щоправда, виключно як новорічний символ. Тодішній очільник радянської України Павло Постишев 28 грудня опублікував у газеті “Правда” статтю “Давайте організуємо дітям до свята хорошу ялинку”. Як згадував на початку 2000-х років наш земляк Леонід Кореняко, йому, 8-річному хлопчику, пощастило бути на першій «реабілітованій» радянською владою новорічній ялинці в Семенівці, куди 1 січня 1936 року запросили тільки відмінників. На все життя йому запам’ятався віршик, який він декламував разом з іншими дітьми: «Этот праздник нам устроил дядя Постышев, родной…».
Пролетіли роки… У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Новий рік з ялинкою, Дідом Морозом та Снігуронькою, костюмованими балами-маскарадами був улюбленим святом у дітей та дорослих. Нині новорічне свято також є одним із найпопулярніших, ялинка продовжує залишатися головним різдвяно-новорічним символом, а ще українські діти на свята чекають святого Миколая. Щодо Різдва, то, незважаючи на всі заборони в радянські часи, народ зберіг традиції його святкування, які почали відроджуватися на межі 1980 – 1990-х років, а особливо вже у ХХІ столітті.
Едуард Асмаковський, історик-краєзнавець спеціально для “Місцевих медіа”.