Людмила Коваленко: «До скону буду вдячна побратимам мого Павла, які винесли під обстрілами його тіло з поля бою і дозволили нам його поховати як справжнього Героя. І молитимусь за них усіх!»

Павло Коваленко – військовий, який загинув на війні за визволення своєї країни. Родом він зі Сновщини. Коли ворог напав на нашу країну, добровільно пішов до військкомату в 47-му бригаду «Магура». Навіть на мить не сумнівався у своєму рішенні. Просто зібрав речі і пішов. Загинув Павло 29 травня 2024 року в населеному пункті Новопокровське Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання. У нього залишилися донька, дружина, батьки та брат. «Місцеві медіа» зустрілися з мамою Павла – Людмилою Коваленко. Поговорили про багато речей.

Павло

–  Народився він 1 листопада 1987 року. Ми жили в селі Старі Боровичі, а через півтора року переїхали в Сновськ, тоді це ще був Щорс, – говорить пані Людмила. – Початкові класи він закінчив у третій школі, а вже в п’ятий пішов до першої школи. Коли закінчив, вступив до Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г Шевченка. Вивчився. Отримав спеціальність викладача трудового навчання, закінчив магістратуру. Працювати пішов майстром виробничого навчання в наше училище лісового господарства. Потім працював у Сновській гімназії вчителем інформатики та трудового навчання. Розбирався він у цьому добре.

– Який він був в дитинстві?

–  Дуже довірливий і щирий. Він і потім, коли виріс, такий був. Дуже вірив усім. Іноді цим користувалися інші, не дуже порядні люди. Павло переймався. Засмучувався. Не розумів, чому так відбувається. Навіть за два тижні до того, як усе це сталося, телефонував мені і так щиро-щиро говорив: «Ну, мама, я вже, хоча й дорослий, але все не можу зрозуміти, чому такі люди різні бувають. Чому є такі нещирі. Такі, які намагаються обдурити, злукавити. Чому? Я ж до всіх з усією душею. Відкрито».

Кажу йому: «Синку, ну я ж тобі стільки розповідала, що люди різні. Є і хитрі, і підлі». Але він завжди вірив у найкраще. Вірив у людей. У самого Павла ніколи не було ні хитрості, ні образи. Краще сам постраждає, ніж когось образить.

– А чому він обрав саме таку спеціальність? Чому трудове навчання?

–  А це ще зі школи. Його вчителька трудового навчання Віра Петрівна казала: «Я ключ від майстерні довіряю тільки Павлу». Він любив робити все своїми руками. І все у нього виходило, до всього талант був. Неодноразово брав участь в олімпіадах і перемагав. У сьомому класі зробив полицю для книжок. Пізніше змайстрував машинку для солодкої вати і в дворі дітям усім вату робив, коли вже в школі працював.

Павло міг зробити все. Двері в цьому домі всі зробив він. Навіть ліжко, на якому ми спимо. Мав золоті руки. І в механіці розбирався. Батькові допомагав машину ремонтувати. Коли вже вивчився, приїздив до нас, я з ним розмовляла і дивувалася, який же він у мене розумний виріс, ерудований. Міг відповісти на будь-яке запитання.

Був такий випадок. Ми сіяли овес у селі і коли зібрали, то половину один син продавав, половину інший. Заробіток такий у них був, свій власний. І от Антон, наш молодший, приходить і каже: «Мамо, Павло тримає на руках кошеня. Аби ти бачила, яке воно страшненьке. Ну, і от Павло приносить його. Справді, страшне облізле. Питаю: «Синок, що це ти приніс? Ще гроші за неї заплатив, мабуть». А він мені: «Мамо, її ж ніхто не візьме. Вона нікому така не потрібна. Але ж вона жива і хоче жити». Він такий добрий був, такий щирий. Він і справді на свої гроші купив те кошеня. Здається за десять гривень.

Пам’ятаю ще, як поїхав він на якісь спортивні змагання. Приїжджає. Питаю: «Що, перше місце? Тепер у тебе буде грамота». А він відповідає: «Та ні, я не під своїм прізвищем їздив». Хтось захворів з хлопців, він і поїхав замість нього. Переміг. Грамоту теж іншому виписали. Але Павло на це не зважав. Це його не засмучувало.

Він завжди випромінював доброту і позитив. Навіть, коли його побратими приїхали, то розповідали, що він повсякчас на позитиві був. Не любив сумувати і негативних думок в голові не тримав. Останні рази, коли приїздив, то їхав з подарунками, з квітами. Кажу йому, навіщо витрачаєшся. А він відповів: «Можливо, мамо, це останній раз». Відчував мабуть щось…

– А як у нього робота в школі пішла? Сподобалася?

–  Він там недовго пропрацював. Колектив йому дуже подобався. В цій усій техніці він розбирався і дітлахів цьому навчав. З дітьми він був у добрих стосунках і завжди знаходив спільну мову. Казав, що всі діти різні, але до кожного можна достукатись. Є такі, що бояться говорити, нервують, заїкаються. І в школі ці діти не можуть щось зробити, розкритися, а от вдома, коли немає поряд сторонніх очей, виконують усі завдання. Він добре розумів дітей. Возив їх на олімпіаді конкурси, діти місця призові займали. Ніколи нікого не ображав, не підвищував голосу.
Він вірив у Бога. Молився. Навіть, коли був в Ізраїлі, ходив до храму Господнього. В Йорданській воді хрещений.

Аліса

• Він одружився 10 вересня 2011-го, а 2 травня 2013-го на день народження дідуся народилася в нас Алісонька. Він сам вирішив, що так назве доньку. Аліса взагалі від тата була без тями, ні на крок не відходила від нього. Павло сам їй змайстрував стільчика та столик на день народження. На два рочки. І ліжко дубове. І мольберт, щоб малювала. Я йому казала, що давай купимо. А він відмахувався – сам зроблю.

– Як донька пережила Павлову загибель?

• Важко. Замкнулася в собі. Не готова вона була до цього. Ну, а хто буде до цього готовий? На кладовище на другий день вона не поїхала. Сказала, коли захочу, я скажу. З усього видно, що їй тяжко. Але вона зараз повісила прапор в своїй кімнаті. Той, що на труні був. Прапор вона відважно взяла. Вона пишається батьком.

Побачила якось по телевізору, як президент вручав ордени і медалі. Сидить і питає: «Бабулю! (вона мене називає так). А чого татові не дали Героя?» Кажу: «А звідки ж я знаю». А вона мені: «Він же також воює. А значить він – Герой». А потім подумала ще трохи і додала: «Знаєш, бабулю, я так подумала, що вони всі Герої. Але медалі не кожному дають»

Друзі

–  Павло завжди мав друзів. Їх у нього було багато. Зараз от його побратими телефонують. Андрій, це друг, сказав, що у нього в цивільному житті не було такого друга. Каже: «Ми перед кожною позицією молилися разом. Скільки він разів мене з халепи витягував». Зізнається, що такого друга, як Пашка, у нього не було і не буде. Знаєте, я завжди про нього думала як мати. А тут мені чужі люди про нього розповідають, про його чесноти, про його людяність і доброту. До сліз мені приємно чути таке про свою дитину.

До речі, Андрій телефонував мені, коли дев’ять днів по Павлу було. Багато говорити не міг, але сказав: «Я хочу вам доповісти, що ми сьогодні розбили всі позиції, з яких убили Пашу “Клапана». Клапан – це Пашин позивний був. Ми, каже, не залишили каменю на камені від них. На кожному снаряді «за Клапана» написали.

Паша пішов на війну сам. Хоча у військкоматі пишуть, що по мобілізації. Ні, пішов сам! Добровільно! Він пішов в 47 ОМБР “Магура”, туди важко було потрапити. Павло так пишався тією бригадою.

Останній бій

–  Мені важко про це говорити. Про його останній день. Хлопці розповіли, як поверталися із завдання. Попереду йшли два побратими. Павло – третій. За ними. Почався обстріл. Десь поряд вибухнуло. Паша впав. Хлопці підійшли, а вже все. Тоді вони тягнули його 200 метрів до посадок. Під обстрілами. Біля посадок Пашина автівка стояла. Вони поклали його в машину і відвезли.

Павлову машину, яку він купував за свої кошти, ми запропонували побратиму його, Володі, залишити собі. Сказала, що нехай, як пам’ять про Павла залишиться і послужить ще для перемоги.

Кажу їм: «Дай Бог, щоб ви повернулися живими». А вони мені: «Знаєте, а ми боялися до вас їхати». Питаю, а чому боялися? А вони зізнаються, що люди бувають різні, були випадки, коли привозили вантаж «200» до рідних, а ті починали клясти їх, що вони живі, а син помер…

Знаєте, люди всякі бувають. Я – вдячна людина. Я низько вклоняюся перед усіма хлопцями-побратимами Павла. До скону буду вдячна їм за те, що винесли під обстрілами його тіло з поля бою і дозволили нам його поховати як справжнього Героя. І молитимусь за них усіх! На 9 днів панахиду возила, я всім здравіє понаписувала, щоб читали. Кажу, ви всі маєте повернутися живі додому. Вони і зараз дзвонять, кажуть, що приїдуть до Павла на могилу. Я їх завжди чекатиму, завжди радо зустріну.

Привезли два мішки його речей. Всі з запахом пороха. Не можу зараз все те розібрати. Нехай сорок днів мине. Тоді, може, розберу.

– Пані Людмило, я читала ваш допис у Facebook в день поховання Павла. Багато людей не зрозуміло, що трапилося. Зможете розповісти?

–  Так, розповім. Останній раз, коли розмовляла з Павлом, він сказав, що йде на позиції. Техрозвідка. Побажала йому вдачі, попросила, щоб беріг себе. Він відповів, що все буде гаразд, що вранці напише. Вранці я зазвичай встаю близько 4 години ранку. Так було і цього разу. Подивилася в «Сигналі» (назва месенджера – прим. ред.), немає ні «плюсівки», ні зірочки. Нічого немає. Думаю, може пізніше. Зазвичай в такий час він завжди писав, коли повертався. Потім, вже пізніше, почала дзвонити йому на телефон. Не відповідає. «Сигнал» теж мовчить. Потім пишу, запитую, як його справи, де він, чи все гаразд. Бачу, мої повідомлення залишились не прочитані. 29 травня нічого не було. Вичекали день. 30-го зранку телефоную його побратиму. Він каже: «Я їду за кермом, можна я вам перетелефоную пізніше?». Кажу, гаразд. Хвилин за п’ять він телефонує. Питає: «Як звертатись до вас?» Кажу: «Людмила Михайлівна». Ну, тут він і каже по-формі, що, на жаль, Паші більше немає…

– І що було далі?

–  Далі – я зателефонувала молодшому сину. Він підключив своїх хлопців. Так ми дізналися, що Паша уже в Дніпрі. В морзі. У суботу син пішов в військкомат у Чернігові дізнатися, коли Павла на «маршрут» поставлять. Потім мені зателефонували з нашого військкомату і запросили до них. Там до мене поставились дуже добре. Прийшли представники зі Сновської міської ради, обговорювали поховання Павла. Моє прохання було таке: я хотіла, щоб мою дитину везли відкрито, не в автобусі. Це моє перше прохання. Попросила батюшку з Української церкви запросити відспівувати вдома і на кладовищі. І ще, кажу, хочу забрати дитину додому звечора. Якщо його привезуть до вечора, я його заберу. Хай приведуть його в порядок, я його заберу. І тут мені почали про якісь правила розповідати. Які такі правила для матері, де такі правила? Але якось із цим розібралися…

2 червня. Чекаємо. Вже знала, коли його привезли в Суми. Постійно телефонувала дізнавалася, де він. З військкомату мені зателефонували сказали, що вже в Сосниці. Час на дорогу вже відомий. Плюс-мінус. Потім зателефонували і сказали, якщо хочете, ми будемо зустрічати його на КПП біля села Великий Щимель, можете під’їхати, зустрітися. Ну, я ж бачу, що ніякої інформації про зустріч Героя від Сновської міської ради немає в соцмережі.
Хто там цим займається? Хто цю інформацію публікує? Адміністрація нічого не опублікувала. Приїхали. Був військкомат. Їхня яка робота? Привезти до моргу. Показати дорогу. Допомогти. Вони все зробили.
О 16.47 проїхала машина по селу Виликий Щимель. Читаю, Сновська міська рада пише о 17.30 у селі Великий Щимель.
Звідки у них така інформація? Не знаю. Люди вийшли. Виклали дорогу з квітів, а вже немає кого вшановувати і зустрічати. Машина з тілом Павла вже проїхала. І це не головне. Може треба б було, щоб поліцейська машина їхала попереду? Так, як у інших містах зустрічають героїв. З усіма почестями. Але цього не було.

Зателефонувала представнику від міської ради і спитала про їхні обіцянки на рахунок поховання, а мені одразу сказали, що у всіх вихідний і чекати треба 8-ої ранку. Вихідний?! А в мого сина із 6 вересня 2022 року ні вихідних, ні ночей доспаних.

– Я так розумію, що це не кінець історії?

–  На жаль, ні. Приїхали ми до моргу. Відкривається машина. Дістають цей мішок. І я це все бачу. Я кричала на всю лікарню. На весь світ! Що це за ставлення таке? Ніхто не під’їхав. Немає жодного лікаря. Нікого. Навіть сторожа. Працівники військкомату взяли ключі і відкрили морг. Я зайшла. Відкрила мішок. Подивилися-пересвідчилася, що це моя дитина. І до цієї пори нікого немає. Зателефонувала представнику від міської ради і спитала про їхні обіцянки на рахунок поховання, а мені одразу сказали, що у всіх вихідний і чекати треба 8-ої ранку. Вихідний?! А в мого сина із 6 вересня 2022 року ні вихідних, ні ночей доспаних. Сама зателефонувала лікарю, який повідомив, що його в місті немає: «Чекайте 8-ої ранку, тоді заберете».

Я ж просила-молила зробити так, щоб ми ввечері забрали. Щоб Павло вдома переночував. І що я сина так залишу у мішку на ніч? Дзвоню і кажу: якщо мені не дадуть ключі від морга, я візьму сокиру, виламаю двері, зайду його помию, одягну сама і віднесу додому на руках.

Тоді Антон, менший син, зателефонував у військкомат. Військові подзвонили в мерію і лише після всього лікар мені перетелефонував і сказав, що буде через 10 хвилин. Приїхав він зі своєю командою. Зайшов. Виносить вонючий мішок і питає: «Речі забирати будете?» Кажу, ні. А він: «Мені ваші зуби не потрібні». Ну як так можна? Невже важко виказати якесь розуміння, співчуття? Невже не можна було спілкуватися інакше?

Пам’ятаю, сказала, що хочу бачити свого сина. Хочу бачити поранення. Хочу бачити все. Лікар мене покликав. В серці велика діра, ось що я побачила. Після цього мене вже додому забрали.

– Тобто вночі Павло ночував у морзі?

• Так. Вранці ми його забрали. Але і це ще не все, ввечері, коли їхала додому, зателефонувала отцю Андрію. Кажу, хочу щоб ви завтра на 11 годину відспівали мого сина вдома. А отець Андрій, відповідає, що йому сказали відспівувати на площі. Невже важко було представникам міської ради запам’ятати, що я говорила і виконати наше побажання? Невже важко було домовитися? Я отцю Андрію все пояснила і він приїхав і відспівав Павла вдома і на кладовищі.

Ось ця вся історія з похованням Павла нашу родину дуже образила. Чоловік тоді на площі під час мітингу так меру і сказав: промов ніяких не кажи. Все, що хотіли, ви зробили вчора. Ваш результат ось.

Тому і вийшов той пост в соцмережах. Він написаний на емоціях. Але я про нього не шкодую. Бо там усе – правда. Я дуже хочу, щоб до Героїв та їхніх родин у Сновську, і не тільки в Сновську, ставилися з повагою. Не згорьовані батьки мають бігати і вирішувати усі питання з похованням своїх синів, а вони, чиновники, представники місцевої влади мають цим займатися. Вони повинні  зробити так, щоб це все працювало! Вони мають дослухатися до родин і до їхніх побажань, а не робити все за одним шаблоном, як їм  зручно, і потім говорити, що у них  є якісь правила.

Ці хлопці там на передовій гинуть без всіляких правил. Молоді, сильні, красиві, вони захищають не тільки Україну. Вони захищають в тому числі і родини чиновників, їхніх дітей, батьків. Їх самих. Вони дають їм можливість ходити на роботу, аби щось добре і корисне робити для людей і для їхнього блага. А  що вони, чиновники, роблять для них, для цих хлопців? Показують, хто тут начальник, і за якими правилами все має відбуватися?

Ці хлопці там на передовій гинуть без всіляких правил. Молоді, сильні, красиві, вони захищають не тільки Україну. Вони захищають в тому числі і родини чиновників, їхніх дітей, батьків. Їх самих. Вони дають їм можливість ходити на роботу, аби щось добре і корисне робити для людей і для їхнього блага. А  що вони, чиновники, роблять для них, для цих хлопців? Показують, хто тут начальник, і за якими правилами все має відбуватися? Бог їм суддя!

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Ольга Гаврилець, «Місцеві медіа»