На своїй книжці, яку він подарував музею в рідному місті, Леонід Большаков написав землякам короткий рядок: «Шевченкові й Україні я служу все життя». Чоловік, чия рука вивела ці слова, народився 1924 року в Сновську – і хоч прожив свій вік далеко, в російському Оренбурзі, віддав його українському поетові.
Сновськ початку 1920-х був молодим залізничним містом – виросло воно при коліях, серед майстерень і депо. Тут, 1 січня 1924 року, і з’явився на світ Леонід Большаков.
Доросле життя занесло його на схід, у приуральські степи. Він закінчив Орський педагогічний інститут, працював газетярем, керував обласною студією телебачення, згодом викладав. Здавалося б, звичайна біографія радянського журналіста, відірваного від батьківщини тисячами кілометрів.
Та сталося інакше. Саме в цих степах він знайшов справу, яка повернула його обличчям до України.
Адже саме сюди, в Оренбурзький край, понад півтора століття тому заслали солдатом Тараса Шевченка. Десять років – Орська фортеця, Аральська експедиція, далекі гарнізони – поет відбув покарання за вірші й малюнки. Для більшості це була суха сторінка в підручнику. Для Большакова вона стала ділом життя.
Він узявся відновлювати ці роки по архівах – день за днем, документ за документом. Розшукував людей, які оточували поета на засланні, звіряв дати, повертав із небуття імена. Те, що інші проминали, він зібрав у цілу картину.
Наслідком стали книжки, яких вистачило б на кілька біографій. 1971 року вийшли «Літа невольничі» зі складеним ним словником Шевченкового оточення оренбурзької доби. Далі – «Їхав поет із заслання», тритомна «Быль о Тарасе», нарешті «Оренбурзька Шевченківська енциклопедія» 1997 року.
За цю багаторічну працю Україна відзначила його найвищим, що мала для людини слова: 1982 року – премією імені Павла Тичини, а 1994-го – Державною премією імені Тараса Шевченка. Ще раніше, 1992-го, він став заслуженим працівником культури України.
Та Большаков не лише писав. Він робив так, щоб про заслання Кобзаря знали й бачили на власні очі. Його зусиллями постали музеї Шевченка в Орську й Оренбурзі – меморіальний музей-гауптвахту відкрили 1989 року, до 175-річчя поета. Він заснував обласні свята «Шевченківський март», а 1993-го створив і очолив науково-дослідний Інститут імені Тараса Шевченка.
У цьому й була його тиха впертість. Можна було прожити життя пересічним обивателем чужого міста. Можна було забути, звідки ти. Большаков не забув. У степах, куди колись загнали українського поета, сновський уродженець усе життя тримався свого – мови, імені, Шевченка. Ниткою, що в’язала його з домом, був Кобзар.
Він помер 2004 року в Оренбурзі. Не дожив до дня, коли держава, в якій він прожив свої роки, пішла війною на його батьківщину. А в Сновську, у міському музеї, лишилася його книжка з написом землякам – тим самим рядком про те, що Шевченкові й Україні він служив усе життя.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Сновська чи відомих земляків – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot. Кожне фото допомагає зберегти пам’ять про наш край.