Вона не називає себе легендою, але її шлях від сільської вчительки до керівника одного з найпрогресивніших навчальних закладів регіону вражає. Як вдається Аллі Єрмоленко поєднувати наукову роботу з керівництвом, залучати мільйонні гранти, будувати укриття та мріяти про міжнародну премію – у нашому відвертому інтерв’ю.
– Чи вважаєте ви себе легендарною особистістю?
– Ні, не вважаю (сміється).
– А з епітетом «визначна» погоджуєтесь?
– З епітетом «визначна» погодилась би. Тому що багато пророблено роботи, багато вкладено і мною особисто, і очолюваним мною колективом впродовж п’яти з половиною років для того, щоб підняти рівень освіти на території Сновської громади і престижність нашого навчального закладу.
Багато чого було зроблено вперше. Наприклад, я вперше перемогла в конкурсі «Учитель року» на обласному рівні у 2005 році, при чому, зробила це двічі – ще й у 2011 році. До мене таких перемог не було ні в кого. Перша з педагогів стала кандидатом наук та Заслуженим учителем України, стала півфіналістом щорічної міжнародній премії Global Teacher Prize, і єдина на сьогодні в Сновській громаді маю такі досягнення. На сьогоднішній день маю 96 наукових праць. Такою кількістю навіть не кожен науковець, який працює у вищому навчальному закладі, зможе похвалитися. Також я є співавтором двох підручників. Перший – по методиці викладання історії для студентів історичних факультетів педагогічних університетів «Новітні траєкторії навчання історії та правознавства в сучасній українській школі». Другий – підручник з історії «Вступ до історії України та громадянської освіти» для учнів 5-х класів НУШ, виданий у позаминулому році. Я знаю, що таких досягнень у нашій громаді нема ні в кого. Можливо, навіть і в області.
– Звідси випливає логічне питання: чи є у вас особисте життя?
– Так (усміхається).
– Коли ви все встигаєте? Але гаразд. До цього ми ще дійдемо. А зараз розкажіть: з чого все почалося?
– Я вчитель історії та суспільних дисциплін. Чому стала вчителем? Тут, мабуть, велику роль відіграли мої батьки, які теж були вчителями.
– Вони тут працювали?
– Так, працювали у колишньому Щорському районі, зараз Сновська громада, у селі Нові Млини, звідки, власне, і я родом. Моя мама була вчителем початкових класів, а батько викладав історію та тривалий час працював директором школи. Потім старший брат став вчителем фізики-математики.
Я не задумувалась над іншим варіантом. Мені це подобалося. Ще навчаючись у школі, я визначилася із професією. Тільки в мене було вагання: яким саме вчителем стати. Я хотіла бути вчителем або української, або іноземної мови. Сама колись вивчала німецьку, але так склалося, що коли я була в 10 класі, тоді ще була десятирічна школа, то приїхали викладачі з Чернігівського педагогічного інституту для проведення бесід із старшокласниками. Зі мною поговорили, я дала відповіді на всі поставлені питання, після чого мені дали направлення на вступ до Чернігівського педагогічного інституту. Це направлення гарантувало вступ до ВНЗ так, як у мене була золота медаль, то мені треба було здати один екзамен. Якщо навіть він був би складений на трійку, з цим направленням я б усе одно вступила. На жаль, на той час в Чернігівському педінституті філологічного факультету не було. Тому я обрала історію, так як вона була мені найближчою. Тим більше, колись можна було вступати у один ВУЗ, на одну спеціальність. От направлення є, медаль є – тому без варіантів. Я пішла в педагогічний інститут і ні грама не шкодую.
– Після закінчення одразу сюди пішли чи ще десь працювали?
– Після закінчення інституту я одразу пішла в декрет, це щодо особистого життя (сміється). Ще навчаючись в інституті, я вийшла заміж за односельця і потім три роки була в декретній відпустці, після якої півтора роки працювала в Нових Млинах, викладала історію, а потім сюди перевелася. З 1995 року працюю тут і не змінювала школу.
– Це було ваше власне бажання піти на директора? Чи бажання колективу, родини? Це ж відповідальна посада як не як.
– Це питання визріло якось само собою. Мені потрібен був рух вперед і колектив теж висловлював побажання. У нас були деякі проблеми із відділом освіти, я очолила вчителів, які відстоювали свої права. Після цього мене почали агітувати йти на директора. Наш попередній директор написав заяву на звільнення, він був пенсіонер. І я подала заяву на конкурс.
– Ви була одна претендентка?
– Ні, був іще один претендент. Це наш учитель, який тривалий час був директором комбінату, а потім комбінат закрився і він подав заяву на директора, але не пройшов. У нього на той час були години в нашій школі. Зараз він працює у школі, читає фізику.
– Чи нема з його боку образ за, те, що вибрали вас, а не його?
– Ні, ми абсолютно нормально спілкуємось і все нормально.
– Ви казали, що коли були вчителем, то прагнули професійного зростання. Зараз нема бажання зростання, наприклад, до очільниці відділу освіти Сновської міськради?
– Ні, немає (посміхається). Мені це пропонували, ще коли створювалась громада, але в мене нема бажання.
– А чому так? У вас такий потенціал і колеги, мабуть, підтримали б.
– Я – учитель. Я прийшла сюди, щоб зробити школу першою не лише в нашому регіоні, а й в області. І поки це не зроблю – не заспокоюся (сміється).
– Наскільки мені відомо, вона й так уже в лідерах. Ви ще не досягли якоїсь певної мети?
– Ні, я ще не досягла мети. У мене є плани, які необхідно матеріалізувати. Що стосується матеріальної бази – дуже велика проблема в тому, що коштів, які виділяє засновник, тобто міська рада, є недостатньо, що ми не можемо втілити якийсь проект чи зробити глобальний ремонт. Наприклад, провести капітальний ремонт спортзалу чи ще якогось приміщення. Ми виживаємо за рахунок грантів. Кошти, які виділяє засновник – це оплата електроенергії, закупівля солярки для автобусів, щось підремонтувати, десь підфарбувати…. Тобто вистачає на підтримку життєдіяльності навчального закладу. А якщо ми захочемо щось більш-менш вагоме зробити, тоді пишеться окреме клопотання, яке міськрада розглядає та вирішує чи виділяти кошти, чи ні.
Частково кошти виділяються завдяки нашим ініціативам, які ми реалізовуємо. Наприклад, візьмемо нашу співпрацю з фондом «Східна Європа», яка почалася з того, що творча група вчителів на чолі з Ольгою Гаврилець і групою дітей зняли відеокліп про школу майбутнього, конкурс називався «Назад у майбутнє», на якому ми посіли перше місце. Завдяки цьому цьому ми виграли обладнання для STEM-кабінету, включаючи кабінет робототехніки і 3D-лабораторії. З цього почалася наша співпраця з цим фондом.
Наступне, що вони для нас зробили – встановили на даху сонячні панелі, але тут потрібно було співфінансування. Міська рада пішла нам назустріч, за що я їм дуже дякую, особливо нашому меру, Олександру Медведьову, який завжди нам допомагає. Таким чином було реалізовано проєкт по встановленню сонячних панелей. Тепер у нас є альтернативне джерело електроенергії, хоча воно не покриває повністю потреби закладу, але все ж таки, якщо що, а світло є. Їдальня не працює на сонячних панелях, тому що вони підключені тільки для основної будівлі, але вони є і це дуже добре.
Коли Міністерство освіти ініціювало утворення осередків по викладанню «Захисту України», то такий осередок вирішили зробити у нас. Наш заклад є опорним і визначений рішенням Чернігівської обласної ради після того, як будуть реорганізовані заклади в ліцеї та гімназії, наш заклад буде єдиним ліцеєм, який надаватиме в громаді повну загальну середню освіту. Тобто всі інші заклади будуть гімназіями та надаватимуть неповну загальну середню освіту. Завдяки цьому ми отримали право на облаштування цього осередку. І знову ж таки там була умова про співфінансування, і знову міськрада пішла назустріч.
Зараз у нас іде будівництво укриття з нуля і для цього була пророблена дуже велика робота. У нас є невелике укриття, на 200 осіб, яке дозволяє працювати у змішаній формі. Ми так працюємо уже 2 роки, але укриття не вистачає для всіх учасників освітнього процесу, тому зараз будується нове. У минулому році, коли ми перейшли на фінансову автономію і стали фінансово самостійними, я особисто зверталася до міськради з проханням збудувати укриття, й раніше теж зверталася до них із цим же питанням. Якщо наш заклад буде єдиним ліцеєм на всю громаду, то він повинен мати укриття.
Спочатку нам відмовили через відсутність такої великої суми, але потім з’явилася державна програма по будівництву укриттів у закладах освіти. Для цього необхідно завантажити проєкт на DREAM (від редакції – єдина цифрова інтегрована інформаційно-аналітична система управління процесом відбудови об’єктів нерухомого майна, будівництва та інфраструктури) і держава відбирає й фінансує ці проєкти. Хоча там є й співфінансування, мінімум 10%.
На перших етапах було важко чогось добитися від місцевої влади. Але згодом нам виділили кошти для виготовлення проєкту. Уявіть собі – заклад перейшов на фінансову автономію, прийшли два бухгалтера і один з них виконував обов’язки фахівця по закупівлях. І треба було проробити такий великий об’єм роботи. І найголовніше, що в закладі нема спеціалістів, як таких.
Коли наш проєкт відібрали – постало питання будівництва укриття. По всіх нормативних документах, які я знайшла, цим повинен був займатися засновник, відділ з капітального будівництва міської ради. Якщо такого немає, то економічний відділ. І вони скинули це все на школу. Уявіть, як важко це було. Хоча б провести тендер на будівництво. Кожен цей крок коштував надзвичайно великих зусиль. Ми працюємо другий рік на фінансовій автономії і все одно нам дуже важко, адже постійно виникають якісь нюанси – це й фінансові, і юридичні питання. У нас нема ні юриста, ні спеціаліста по будівництву в колективі. З багатьох питань допомагає міська рада та управління освіти. За це я їм щиро вдячна.
Коли я стала директором, то на школи стало менше виділятися коштів. Хоча при створенні громади їх виділялося більше, тоді й робилися капітальні ремонти, десь у 2015-2019 роках. Тоді зробили новий дах, фасад і ремонт у вестибюлі й облаштували туалети. А коли почався ковід і зараз, під час війни, їх виділяється мінімум. Тоді ми й зрозуміли, що можна вижити, отримавши різноманітні гранти. Ми почали писати проєкти і направляти, куди тільки можна. Деякі організації самі роблять розсилки і запрошують навчальні заклади. Буквально останні це – «МРІЙ-ДІЙ», де я виграла 200 тисяч на дооблаштування укриття й кабінетів. Нас відбирали, адже заклад перспективний і він має право розвиватися. Таким чином було реалізовано ряд потужних проєктів. Про STEM-кабінет я вже казала, також було облаштовано швейний кворкінг. Завдяки грантам було облаштовано медіа-лабораторію і кабінет безпеки. Також була облаштована кімната психологічної і соціальної допомоги «Дбаю про тебе». Ще облаштували кімнату психосоціальної допомоги з арт-терапії і ще одну – з іграшкової терапії.
Крім того в минулому році нам вдалося організувати додаткові заняття по подоланню освітніх втрат. За рахунок цих проєктів наш заклад змінився. Ще в перший рік війни ми облаштовували подвір’я «Садами перемоги», це такі невеличкі проєкти.
– А як ви викручуєтеся без відповідних спеціалістів?
– А так і викручуємося (посміхається). Відкриваю ноутбук, шукаю нормативну базу, потім готуємо документацію. Тим більше, що велике навантаження іде на бухгалтерію. Зарплата мінімальна, ніхто не хоче працювати, розумієте? За таку зарплату нести таку велику фінансову відповідальність. Це дуже велика проблема, кілька бухгалтерів у нас уже змінилося. З нового року прийшла гарна головна бухгалтерка, налаштувала роботу і зараз, завдяки їй, усе більш-менш нормально.
Але все одно такі нюанси – це прогалини нашого законодавства, на мою думку. Право закладам на фінансову автономію дали, але не врахували того, що для проведення закупівель має бути юрист, чи хоча б один юрист в управлінні освіти мав би бути на всі заклади. А якщо капітальне будівництво, то там взагалі. Такого навіть не передбачено ні в навчальних закладах, ні в управлінні освіти. Попри всі труднощі ми подолали цей шлях і будівництво розпочалося. Поки що небагато зроблено, риється котлован, але це вже успіх.
– Скільки орієнтовно осіб вміщатиме нове укриття?
– Орієнтовно – 300 людей. Плюс старе укриття. Тобто, в 2 зміни ми спокійно зможемо очно навчатися.
– Це з урахуванням подальшого облаштування тут ліцею, так?
– Так, якщо буде ліцей. З’явився якийсь новий проєкт по вимогах до ліцеїв, де вже вказано, що на базі ліцею має бути і гуртожиток, і 4 класи на паралелі. Тоді я не знаю, найближчий може десь в Чернігові буде. По старому положенню про ліцеї у нас все в нормі.
– А як щодо гуртожитків?
– У нас є підвіз.
– Як змінилася робота і взагалі функціонування школи з новими викликами? Наскільки стало важче працювати з 2022 року?
– Як тільки я стала директором, 2 березня 2020 року, через десять днів почалися виклики, які не припиняються й до цього часу. Тобто все почалося з ковіду. Як директор, я лише 10 днів пропрацювала в нормальному режимі за 5,5 років. Одразу постало питання про створення платформи для дистанційного навчання, під’єднання всіх, вирішення проблеми з інтернетом, перехід на електронні журнали та щоденники у 2021 році. Ситуація ускладнювалась, коли всі йшли на дистанційну, або класом на самоізоляцію. Один клас дистанційно вчиться, хтось іде у школу. Ті прийшли, а ті пішли, тому що в класі знайшли хворого на ковід. Потім почалася вакцинація вчителів від ковіду. Носіння масок, дистанції, прокладання шляхів, малювання ліній, щоб не перетиналися потоки…
Але з початком повномасштабного вторгнення все стало ще гірше і з’явилося багато нових проблем. Головним викликом стала безпека учасників освітнього процесу за 25 кілометрів від кордону. Відстань з окупантами невелика, плюс постійні повітряні тривоги, місто кілька разів перебувало під обстрілами. Тому облаштування укриття було першочерговою потребою. Одразу влітку 2022 року ми облаштували укриття власними силами. У нас під їдальнею було напівпідвальне приміщення, де ми зробили ремонт.
Нам допомагала міськрада, і управління освіти і власними силами було багато зроблено. Допомагали і вчителі, і техперсонал, і батьки. Спочатку зробили ремонт, потім відремонтували водогін і каналізацію, поставили туалети, умивальники, умеблювали. Вийшло не дуже затратно. Витрати склали приблизно 250 тис. Наступного року нам з дооблаштуванням допоміг латвійський фонд Ziedot.lv. Вони допомогли облаштувати ще одну кімнату та зробити штучну вентиляцію, до цього була тільки природня, а тепер є природня й штучна. Олександр Якубін, наш депутат, допоміг з меблями – надав лави для укриття. Також поставили столи й укриття почало працювати. Хоча перший рік ми навчалися дистанційно, бо нам не дозволяли очно, через близькість з російським кордоном. Через рік ми уже вийшли на навчання у змішаному форматі, за яким працюємо й до цього часу.
– До чого більше схиляються батьки: дистанційного чи очного формату навчання?
– По-різному. Більшість батьків за очне навчання. Але є в нас такі діти, не в кожному класі, але є, яких батьки досі не випустили на навчання. Вони знаходяться на домашньому навчанні. Таких не багато, близько 30. Є діти, які перебувають на дистанційному навчанні. Батьки понаписували заяви і відмовилися дітей виправляти до ліцею на змішане навчання.
– А як у такому випадку проходить навчання? Це ж десь окремо треба вчителю шукати години, щоб з ними займатися, чи як?
– Ми ходимо в змішаному форматі. У нас є дві зміни. Перша зміна – початкова ланка, вони 4 уроки проводять у школі і йдуть додому. Якщо в них 5 уроків, то за окремим графіком ці уроки проходять дистанційно. Кожен учитель працює за окремим графіком. Потім об 11:15 приходить друга зміна, поділена на 2 потоки. Перший тиждень ходять п’яті-сьомі класи, а восьмі-одинадцяті дистанційно. А наступного тижня навпаки. Знову ж таки йдемо назустріч батькам, чиї діти на дистанційному навчанні. Вчитель на уроці вмикає камеру і підключає дітей. Для вчителя це подвійне навантаження, тому що треба продумати урок у класі і завантажити якісь матеріали дистанційним учням, адже хоч вони й слухають, але не можуть побачити всього, що відбувається у класі. Батьків можна зрозуміти, особливо, якщо це мікрорайон, який у травні минулого року був обстріляний касетними боєприпасами і постраждало більше 50 будинків. Там живуть наші діти. Зрозуміло, що батьки налякані. Тим більше, що й після того були атаки.
– Дітей багато виїжджає?
– Перші два роки більше виїжджало, а зараз практично нема такої тенденції. Виїжджають діти після закінчення 9 та 11 класів. У цьому навчальному році було 1-2 випадки на рік, коли учні виїжджали за кордон. У нас є діти, які навчаються за кордоном. Такі діти навчаються або на екстернатній формі навчання, або на домашньому навчанні. Вони самостійно готуються і здають теми з предметів.
– А вчителям є доплата за те, що вони вдома працюють, в інтернеті, ще їм присилають завдання із-за кордону?
– За екстернат ми проводимо виплати, які я ініціювала. Проводиться річне оцінювання. Учитель повинен його підготувати і дитина повинна його скласти. Решта форм додатково не оплачуються, тому що дистанційно, вони по суті з класом працюють, а ті, хто на домашньому навчанні, теж можуть по можливості приєднуватися до уроку. А якщо немає, то вони просто пишуть контрольну роботу за тему. Є положення про індивідуальну форму навчання, якщо додатково вчитель не готує для дітей матеріали, то це не оплачується. Наприклад, по закінченні теми діти, які навчаються у школі пишуть контрольну роботу і дитина, яка на домашньому навчанні теж пише цю саму роботу. Потім прикріплює на платформу і вчитель перевіряє.
– А вчителів багато виїхало? Чи маєте нестачу кадрів?
– Ні, таких нема. Педагогічний колектив збережений. У минулому році звільнилося двоє вчителів через безпекову ситуацію. На їх місце прийшли інші люди. Тобто поки що в мене проблем із кадрами немає. Зараз, як і в звичайному житті, йде звичайний процес – хтось пішов на пенсію, хтось знайшов іншу роботу. Є, звісно, відтік кадрів, але не критичний. Двоє у декретній відпустці.
– Статус вчителя з кожним роком знижується. Ви згодні з твердженням, що колись вчитель був авторитетом, а зараз він не знає від кого отримає на горіхи: від дитини чи її батьків?
– Така тенденція дійсно є і це всі знають. Перш за все, у цьому винна держава, яка демонструє таке відношення до вчителів, а потім це бачать і повторюють усі.
– У чому на вашу думку проявляється таке відношення?
– Низька зарплата – це вже показник. Ну не може вчитель з вищою категорією мати ставку у розмірі мінімальної зарплати. А вчитель, який приходить з університету, у нього ставка менша мінімалки, і ми йому доплачуємо до тієї мінімалки. Це ненормально. І з цього все починається.
Далі йдуть непродумані рішення нашого уряду, Міністерства освіти і так далі. Наприклад, постанова кабінету міністрів про доплату в зоні активних бойових дій і можливих бойових дій. Ми раніше були в можливих, тепер ми в активних. Нам 100% посадового окладу повинна йти доплата. Але ж механізму нема. Постанова є – механізму нема. Гроші разом із субвенцією не приходять, а міська рада каже, що в них нема грошей. Відповідно, доплати теж нема. Коло замкнулося. Ми зверталися до омбудсмена, вона так і сказала, що постанова є, але, на жаль, у субвенцію гроші не закладені. Міський голова пише, що вони зверталися з цього питання багато разів до різних інстанцій, але…
– А по закону це не перекладено на міськраду? Чи там взагалі не прописано, хто має платити ці гроші?
– Механізм не прописаний. Там написано, що всі, хто отримують кошти з державного бюджету, повинні отримувати ці доплати, але якщо їх в субвенцію не закладено, то автоматично їх виплата лягає на місцеву владу, а місцева влада каже, що в неї немає грошей.
Взагалі можна багато говорити про відношення влади до вчителів. Взяти хоча б їхні накази про оцінювання по групах результатів у 5-9 класах НУШ. Вони абсолютно непродумані. Складається таке враження, що ці рекомендації складають люди, які жодного дня не працювали в школі. Це нереально – оцінити на уроці лише по якійсь одній групі результатів. Такого не може бути, адже урок насичений та різноманітний. Наприклад, на початку уроку я працюю з документами, потім з картою, потім з термінами, а потім у нас іде рефлексія. А це вже три різних критерії оцінювання. І як їх виставити за урок? І таких прикладів можна навести безліч.
Проте я хочу сказати, що якщо вчитель і керівництво школи будуть на своєму місці, то випадків приниження вчителя не буде. Кожен учитель повинен мати педагогічний такт. Він повинен відчувати, що сказати чи зробити в тій чи іншій ситуації. Тоді ніяких претензій, нарікань і випадків, які ми бачимо в інтернеті у формі різних відео з учителями, всього цього не буде. Так само треба мати педагогічний такт у роботі з батьками. Тобто учитель повинен мати гідність і поставити себе на таке місце, щоб ніхто не посмів щось сказати.
– Ми зачепили тему про зміни у навчанні. Як ви, як вчитель з великим досвідом, ставитеся до таких змін? Краще було раніше, чи тепер з усіма новими реформами?
– Реформа в освіті назріла давно. Я вважаю правильним започаткування реформи Нової Української Школи, тому що життя змінюється і система освіти повинна підлаштовуватись під те, що відбувається в суспільстві і світі загалом. Я підтримую реформу НУШ, але маю багато питань до того, як вона впроваджується. Є багато неактуальних або несвоєчасних моментів. Як приклад – система оцінювання. Навіщо ламати те, що започатковано багато років тому? Дванадцятибальна система оцінювання була досконалою і всі нею були задоволені. Для НУШу вона б теж була актуальна, але чомусь треба було це все переламати. У навчальній програмі є вимоги до кожного предмету, де чітко прописано, що учень повинен знати і вміти. Тому незрозуміло, для чого розбивати оцінку на 3 чи 4 оцінки і заплутати оцінювання настільки, щоб воно стало незрозумілим ні вчителям, ні батькам, ні дітям. Цього не треба було робити.
Далі ситуація з підручниками. Це добре, коли є альтернатива, але коли є 8 програм і 15 підручників – це вже не альтернатива, а додаткове навантаження на вчителя, який має хоча б поверхнево ознайомитися з програмою та підручниками. Крім того різні програми. Раніше була одна навчальна програма затверджена Міністерством освіти України і декілька підручників. Тоді можна було обрати підручний, який найкраще передає зміст програми. Це полегшило б роботу вчителям і спростило ситуацію.
Електронні системи й бази – це взагалі епопея. А скільки ще звітів, бюрократії… Я не можу передати словами, скільки звітів ми пишемо. Коли ми приходимо на роботу, відкриваємо поштову скриньку, а там уже чекають листи – звіт по укриттю, по їдальні і так далі. Буває після того, як ми подали певний звіт, через три дні пишуть, що змінилася форма звіту, то тепер треба подати його по-новому. А там екселівські таблиці на 6 сторінок, які треба знову заповнити. Я не знаю, для чого це робиться.
– А чим живе директорка закладу поза межами закладу? Де ви черпаєте натхнення після продуктивного робочого дня?
– Сім’я – це мій тил і опора. Мій чоловік багато років мене підтримує.
– А чоловік не пропонує вам кинути роботу?
– Ні, чоловік такого не пропонує. Він сам багато років був директором хлібозаводу, потім – підприємцем, орендував завод і багато сили вкладав у розвиток свого виробництва. Хоч і сам постійно був зайнятий, але завжди мене підтримував не тільки морально, а й матеріально (сміється).
Після того, як у 2005 році я виграла обласний конкурс «Учитель року», поїхала на Всеукраїнський, у Євпаторію. Там був київський вчитель О.Худобець, який виграв цей конкурс, і він приїхав з проєктором і ноутбуком. Коли я приїхала додому, то сказала чоловіку, що хочу таке. Він мені купив не одразу, а через деякий час: спочатку ноутбук, а потім проєктор і я почала проводити уроки з використання мультимедійних технологій. Тоді мені наш директор дозволив облаштувати кабінет, який називався «Кабінет інноваційних технологій».
– Так чим ви займаєтесь вдома?
– Вдома я звичайна жінка. Чоловік підтримує і я йому за це дуже вдячна. Також у мене дві доньки.
– Тільки не кажіть, що вони теж вчительки?
– Так, одна вчителька. Працює заступником з виховної роботи. Вона заміжня, живе окремо, в неї своя сім’я, тому ми на роботі бачимося частіше, ніж вдома. Друга дочка, Іра Єрмоленко – голова Молодіжної ради у нас у Сновську. Дівчата мене у всьому підтримують та допомагають. Є онук і я більше часу намагаюся з ним проводити. Цього року він іде в перший клас.
– До вас?
– Так (сміється), а куди ж іще. Також я дуже люблю квіти, їх у мене вдома дуже багато. Також моє хобі – їзда на авто. Я за кермом уже більше 20 років і їзда на автомобілі мене відволікає. Люблю швидку їзду, тому що рух на автомобілі я асоціюю з рухом по життю – їдеш вперед на великій швидкості не зупиняючись.
Також дуже часто буваю в селі, у батька. Моя мама, на жаль, померла 10 років тому, а батько до цього часу живе там, тому кожні вихідні я у селі. Село – це місце, де я отримую якусь підтримку від батька і природи. Навіть звичайний похід на город та полоння грядки для мене не навантаження, а підтримка. Там я релаксую і фізично, і морально, і душевно. Плюс недалечко від батьківської оселі є ліс, де я збираю гриби та ягоди і також відпочиваю. А ще в мене вдома п’ять котів – чотири кішки та один кіт, яких я дуже люблю. Коти в мене і породисті, і звичайні. Одна кішечка приблудилася і вже десять років живе з нами. Я їх люблю, а вони мене підтримують. Завжди помуркотять, розрадять.
– Як проходить відпустка у директорки закладу?
– Практично 5 років у мене вже не було відпустки. Якщо вдається відпочити тиждень – це вже чудово.
– Вам не можна кивнути на все рукою і поїхати засмагати в Болгарію, наприклад?
– Якщо й можна, то на короткий термін, але не на 56 днів. Після переходу на фінансову автономію постійно виникають якісь фінансові питання, які треба терміново вирішувати. То тендери, то договори, то закупівлі. Тому повноцінної відпуски немає.
– Якби вам дали необмежену суму коштів, що б ви зробили для своєї школи?
– Зробила б матеріальне переоснащення та капітальний ремонт усього навчального закладу, включаючи подвір’я. І реорганізувала б його в науковий ліцей. У мене є така думка, але можливості немає, адже ми знаходимося в зоні бойових дій. Служба управляння державної якості освіти не може здійснити перевірку через те, що ми перебуваємо в зоні бойових дій. Це моя мрія. І це пов’язано не тільки з фінансами. Навіть, якщо я не зроблю капітального ремонту, то намагатимусь зробити школу науковим ліцеєм. У нас є великий досвід.
З 2010 року багато моїх дітей пройшли через малу академію наук (МАН), зробили багато наукових робіт в різних секціях: 18 дипломів І-ІІІ ступеня у ІІ етапі, та 9 дипломів ІІ-ІІІ ступеня у ІІІ етапі. Двоє учнів стали Президентськими стипендіатами (Єрмоленко Ірина та Аникієнко Вадим).Колись Вадим Анікієнко сказав цікаву фразу: «Я на вас подивлюся, то мені здається, що ви знаєте все, адже, що у вас не спитай – ви на все знайдете відповідь, про все розповісте». Він сказав це після того, як ми з дітьми писали роботи в різних секціях: історичне краєзнавство, історія України, Всесвітня історія, археологія, соціологія, філософія. У цьому році в нас є диплом Всеукраїнського рівня із програмної інженерії, досвід науковий є. Крім того, я сама кандидат наук, тобто є можливість реорганізуватися.
Ще велика проблема – інклюзивне навчання. У нас є маломобільні дітки, які пересуваються на візочках. Зараз вони навчаються дистанційно. Коли вони вчилися у початковій ланці, на першому поверсі, то без проблем потрапляли на заняття. А зараз вони перейшли у 7 та 8 клас і їм якось потрібно пересуватися школою, поверхами. У мене є завдання зробити ліфт чи підйомник, але поки що, через нестачу коштів, цей задум не вдається реалізувати.
– Чи є у вас мрія особисто для себе?
– Мрія у нас у всіх одна – довгожданий мир і перемога. А ще – перемогти у щорічній міжнародній премії Global Teacher Prize, яка відзначає видатних вчителів, що зробили значний внесок у розвиток освіти.
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Світлана Чичкан, Ольга Довженко, «Місцеві медіа»