Вирок Чернігівського обласного суду від 1 липня 1972 року перелічує докази провини так, ніби це зміст поетичної збірки: «вірш, що починається словами „Дещо про рекламу…“, вірш, що починається словами „Москві український народ…“, вірш, що починається словами „Є в селі сільрада…“». Підсудному тридцять один рік, він із села Кучинівка на Сновщині. Лист, за який його судять, він здав на пошту в тій-таки Кучинівці.
Леонід Никифорович Терехович народився 26 березня 1941 року в Кучинівці й тут-таки закінчив середню школу. Село й нині стоїть у Сновській міській громаді Корюківського району.
Вірші в цьому роду писали через покоління. Дід Леоніда, Яким Терехович, сільський учитель із Безуглівки, друкувався в чернігівській пресі, а в січні 1931-го його розстріляла «трійка» ГПУ як близького до Спілки визволення України. Про діда ми вже писали окремо: https://nashsnovsk.mmedia.com.ua/terekhovych-snovsk/. Батько теж складав вірші, хоча чи друкувався – невідомо.
Онук починав звичайно. Служба в армії з 1961 по 1964 рік, цегельний завод, робота електриком, будівництво. Потім – посада завідувача сільського клубу в рідному селі.
Перший його конфлікт із владою обійшовся без віршів. 1968 року завідувач клубу побив колгоспного парторга. Брат поета Володимир Матюх переказував, що Леонід зробив це, обурений несправедливою позицією того парторга. Рік позбавлення волі за статтею 206 Кримінального кодексу УРСР, «хуліганство».
Другий конфлікт був уже про слова. 1971 року Терехович прочитав у районній газеті, що виборці Кучинівки одностайно проголосували за нового депутата замість вибулого. Насправді дільниця того дня взагалі не відчинялася. 8 березня він написав про ці вибори Вікторові Франку, коментаторові радіостанції «Свобода», і відправив листа поштою. Лист вилучив КДБ, у поета зробили обшук і забрали рукописи – зокрема сатиричні вірші «Задолизи» та «Про боротьбу з ідеологічними диверсіями».
Судова колегія засідала при зачинених дверях і дала два роки виправно-трудової колонії суворого режиму за статтею 187-1 – «розповсюдження наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». Термін він відбув у 46-й зоні в Катеринівці на Сарненщині. Пізніше в чернетці листа до газети «Голос України» Терехович описав, як тримався на слідстві: «Розрахунок був у мене простий: не затівати суперечок по малому, від чого – знав – все одно не відчепитися, проте не дати більших можливостей».
Невдовзі він знову опинився на тій самій зоні – цього разу з пʼятьма роками за бійку, яку називав навʼязаною. На волю вийшов 1980-го. У грудні 1988 року його, тоді кіномеханіка, відправили на два роки до лікувально-трудового профілакторію: спершу на Чернігівщині, потім у Мартусівку на Бориспільщині. Там стався інсульт, і Тереховича екстрено комісували. «Через дванадцять днів вдома удар повторився, і почались блукання по лікарням», – писав він.
Навесні 1990 року до чернігівської письменницької організації зайшов невисокий чоловік у заношеному до блиску одязі, з почорнілим обличчям. Цю сцену описав поет Станіслав Репʼях, який шукав Тереховича роками – спершу через вірші його діда, потім після розмови з полковником держбезпеки, що допитувався, чи читав Репʼях «Задолизи».
– Здравствуйте! Мне нужен Репьях…
– Я – Репʼях, а Ви – хто?..
– А я – Терехович…
Гість поклав на стіл два зошити з віршами. Репʼях прочитав кілька десятків і запитав, чи не пробував автор писати мовою діда. Терехович трохи наїжачився: майже все життя він писав російською.
Далі був місяць листів і клопотань. Репʼях домігся для нього матеріальної допомоги через Спілку письменників, а разом із районною радою, райвно й міліцією – місця сторожа в Кучинівській середній школі. Колишньому вʼязневі відмовляли, бо в школі зберігалася навчальна зброя.
Коли Терехович приніс перший цикл українських віршів, вони посперечалися за редактуру. «Чисток я не люблю», – сказав автор. Зрештою підписав добірку й попросив прочитати вірші в ефірі самому Репʼяхові: «У меня голос неважний, дикция никудышняя…». Так 15 травня 1991 року вірші Леоніда Тереховича вперше прозвучали по чернігівському радіо.
Того ж року він написав рядки, які дали назву майбутній книжці:
Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать по живому, щоб вийти з пітьми…
Лише б не забути святої науки –
в нелюдських умовах зостатись людьми.
Влітку 1992-го Репʼях поїхав лікуватися до Трускавця, домовившись, що за місяць вони почнуть шукати спонсорів для збірки. Повернувшись, він почув по радіо репортаж про смерть Тереховича.
Поет помер 22 серпня 1992 року, на 52-му році життя. За кілька днів до того його жорстоко побили міліціонери на вокзалі в Щорсі – нинішньому Сновську. Він устиг зайти до редакції райгазети й тихо про це сказати. Лікарі записали, що серце зупинилося. Про те, що поета було вбито, писали журналісти Віталій Москаленко та Сергій Павленко.
Два зошити з віршами потрапили до редакції чернігівської газети «Громада», і вже 1993 року вона видала коштом спонсора збірку з 32 творів – «Свідомо став на муку». Тоді ж перший номер альманаху «Літературний Чернігів» надрукував ще вісімнадцять віршів. Друга книжка, «…До правди незалежного життя», вийшла 2018 року коштом обласного бюджету; її презентували 5 квітня в бібліотеці імені Короленка в Чернігові, а 22 серпня – у Кучинівському сільському клубі. Рукописи поета зберігаються в Держархіві Чернігівської області, в особовому фонді Станіслава Репʼяха.
Журналіст Сергій Лащенко написав, що Терехович «писав так, що його з упевненістю можна було б назвати чернігівським Стусом». Його земляк Павло Солодовник знаходить інші паралелі: «По-перше, він писав правду; по-друге, писав майстерно; і найголовніше, по-третє – писав зрозумілою не лише високоосвіченій людині, а і кожному колгоспнику мовою».
Кучинівка тримає його імʼя на власній мапі. Рішенням Сновської міської ради від 22 грудня 2022 року тутешня вулиця 1 Травня стала вулицею Леоніда Тереховича – та сама вулиця, на якій він жив. На стіні його хати – меморіальна дошка. На могилі стоїть хрест, поставлений 1992 року за ідеєю редактора «Громади» Віталія Москаленка, а у вересні 2008-го Аркадій Натаріус і Павло Семененко закріпили поруч металеву табличку з епітафією: «„Лупайте сю скалу!“ І. Франко. І ти лупав… І ти здолав її».
За місяць до смерті, 27 липня 1992 року, він написав вірш, який згодом читатимуть над цією могилою:
Коли помру – це буде скоро, –
хай памʼять в забуття не лине…
Можливо, хтось напʼється з горя,
а хтось, можливо, смачно сплюне…
Чи памʼятку якусь поставлять,
чи потанцюють на могилі, –
нехай знеславлять чи ославлять
ненависні мої та милі…
Чи викличу сльозу дівочу,
чи матюкне ровесник гидко, –
по смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.
Джерела:
Терехович Леонід Никифорович: біографія, витяг із вироку 1972 року, перелік публікацій – https://uk.wikipedia.org/wiki/Терехович_Леонід_Никифорович
В. Овсієнко. Терехович Леонід Никифорович // Музей дисидентського руху, Харківська правозахисна група – https://museum.khpg.org/1372932656
І. Рябчук. Поет трагічної долі // Державний архів Чернігівської області – https://cn.archives.gov.ua/statti/poet.php
С. Репʼях. Крок до Леоніда Тереховича // Сіверянський літопис. – 1995. – № 2 – https://web.archive.org/web/20111210091149/http://dhost.info/newbabilon/poetry/step.html
П. Повод. Свідомо став на муку (Передмова) // Леонід Терехович. Свідомо став на муку. Вибране. – Чернігів, 1993 – https://web.archive.org/web/20111210092748/http://dhost.info/newbabilon/poetry/ltzbirka.html
«Бунтівник і геніальний поет»: коментарі істориків Володимира Бойка і Сергія Бутка, спогади Павла Солодовника // ЧЕline, 10 листопада 2022 – https://cheline.com.ua/news/culture/strong-buntivnik-i-genialnij-poet-leonidu-terehovichu-planuyut-nadati-zvannya-pochesnogo-gromadyanina-snovskoyi-gromadi-strong-328764
Леонід Терехович: «…До правди незалежного життя» – презентація збірки в Кучинівці // Сновська міська рада – https://snovmr.gov.ua/leonid-terehovych-do-pravdy-nezalezhnogo-zhyttya/
Перелік перейменованих вулиць Сновської громади, рішення № 20-20VIII від 22 грудня 2022 року – https://snovmr.gov.ua/perelik-perejmenovanyh-vulyts-u-naselenyh-punktah-snovskoyi-terytorialnoyi-gromady-2022-r/
Світлини: з архіву Аркадія Натаріуса, публікацій інтернет-видання ЧЕline та сайту Сновської міської ради.
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Кучинівки, місцевої школи чи людей, які тут жили й учителювали, – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Сновськ» / «Місцеві медіа»