Десять років на каталіз: хімік Іван Ададуров зі Сновська
Завідувачем кафедри Іван Ададуров став 1928 року, у пʼятдесят. До того майже три десятиліття він будував і відновлював хімічні заводи, а на науку йому лишилося десять років. За цей час разом зі співробітниками він надрукував понад 140 праць. Почалася ця історія в Сновську: тут 19 грудня 1879 року народився майбутній доктор технічних наук.
Сновськ тоді був молодим селищем, яке виросло разом із залізницею. Коли прокладали Лібаво-Роменську лінію, тут постала робітнича Коржівка. 1874 року відкрили станцію Сновська – за пʼять років до народження Івана. 1897 року в селищі жило 2200 людей.
Батько хлопчика був інженером шляхів сполучення. Чи служив він саме на цій лінії, джерела не уточнюють.
Сьогодні Сновськ – центр Сновської міської громади на березі Снову. У 1935–2016 роках місто мало назву Щорс, тому Енциклопедія сучасної України 2001 року пише про місце народження хіміка так: «м. Сновськ, нині Щорс».
Вищу освіту Ададуров здобув у Варшавському політехнічному інституті. Дорога туди не була прямою: за даними кафедри Харківського політехнічного, 1899 року студента заарештували за участь у студентському революційному русі й на пʼять місяців вислали.
1902 року двадцятитрирічний Ададуров надрукував у журналі «Хімік» свою першу наукову працю. Називалася вона «До питання про походження нафти».
Наступну чверть століття він провів не на кафедрі, а на виробництві – інженером і адміністратором хімічних підприємств. Після 1917 року відновлював сірчанокислий завод, цехи каустичної соди й бертолетової солі.
У Костянтинівці на Донеччині за його участі постали дзеркальний, пляшковий і скляний заводи. На Костянтинівському хімічному заводі зʼявилися цехи контактної сульфатної кислоти, цинкових білил і сірчистого натрію. Кафедра в Харкові налічує двадцять пʼять великих промислових установок, які він відновив або збудував.

Статті він друкував і тоді, у проміжках між адміністративними обовʼязками. Але справжня наукова біографія почалася 1928 року в Одесі, де він очолив кафедру основної хімічної технології хіміко-технологічного інституту.
1933 року Ададуров переїхав до Харкова. Тут він завідував кафедрою технології неорганічних речовин Харківського хіміко-технологічного інституту і водночас читав курс каталізу в університеті. 11 травня 1937 року Вища атестаційна комісія присудила йому ступінь доктора технічних наук без захисту дисертації.
Каталізатор прискорює хімічну реакцію, а сам у ній не витрачається. Ададуров перебрав сотні металів, сплавів, оксидів і солей, шукаючи ті, що працюють найкраще.
Аміак у виробництві азотної кислоти окиснюють на платинових сітках, і платина поступово губиться. Ададуров випробовував її сплави з родієм, вольфрамом, сріблом і хромом, щоб сітки служили довше. Разом із Г. К. Боресковим він запропонував ванадієвий каталізатор для сірчаної кислоти.
Він уперше одержав ціанистий водень, окиснюючи суміш аміаку й метану. За даними кафедри, вихід синильної кислоти сягав 65 відсотків, а ці результати лягли в основу сучасного методу її виробництва. Були в нього й зовсім практичні рішення: за його пропозицією свинцеві труби на одній із ділянок виробництва сульфатної кислоти замінили на залізні й чавунні.
У Харкові налічують 163 його опубліковані праці. Ще вісім наукових монографій вийшли в його перекладі або за його редакцією. Разом з учнями Ададуров написав підручник «Азотна кислота»: 1934 року він вийшов російською, а трохи раніше – українською.
1932 року він був серед організаторів Менделєєвського зʼїзду в Харкові, керував там секцією й виступав із доповідями. «Завжди життєрадісний, бадьорий, він читав лекції із захопленням», – так описує його кафедра. Студентам він переказував усе нове, що зʼявлялося в публікаціях.
Ще одну рису там підкреслюють окремо. Якщо ранній висновок не підтверджувався, професор від нього відмовлявся. Так сталося з його ж ідеєю про пряме окиснення аміаку до оксиду азоту(V).
У червні 1938 року до директора харківського інституту І. І. Стрєлкова надійшов лист із Всесоюзного комітету в справах вищої школи. Комітет удруге пропонував відпустити Ададурова до Ленінградського хіміко-технологічного інституту: професор, мовляв, сам «висловив особисте бажання» там працювати. 26 липня наказ оформили: Ададурова звільнили з харківської кафедри й затвердили завідувачем кафедри технології неорганічних виробництв у Ленінграді.
Розгорнути там роботу він не встиг. 1 вересня 1938 року дружина Ададурова написала Стрєлкову з ленінградського готелю «Європа». Жила вона там тимчасово, а її речі лежали на вокзальному складі.
З листа відомо, що 13-го числа вночі в Івана Євграфовича почався напад апендициту, а о першій дня його вже прооперували. У лікарні він пролежав у тяжкому стані до 26 серпня й о другій годині дня помер. «Недарма ж я довго не хотіла їхати в це похмуре місто. Воно дуже гарне, але я його не бачу, крім могили Івана Євграфовича», – писала вдова. Йому було 59 років.
Українська Вікіпедія та Енциклопедія сучасної України місцем смерті називають Харків. Лист, який оприлюднила кафедра, розповідає про ленінградську лікарню.

У Харкові його не забули. На сайті кафедри є світлина з наукових читань його памʼяті, а 2006 року газета «Політехнік» надрукувала про професора окрему статтю. За словами кафедри, багато ідей Ададурова розвинули учні.
Усе почалося в залізничному селищі над Сновом, поруч зі щойно відкритою станцією. А останній лист про нього вдова писала з готелю, поки її речі чекали на вокзальному складі.
Джерела:
Лобойко О. Я., Гринь Г. І. Ададуров Іван Євграфович // Енциклопедія Сучасної України, т. 1, 2001, с. 173 – https://esu.com.ua/article-42612
Ададуров Іван Євграфович – українська Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Ададуров_Іван_Євграфович
Іван Євграфович Ададуров – сайт кафедри хімічної технології неорганічних речовин, каталізу та екології НТУ «ХПІ» – https://web.kpi.kharkov.ua/xtnv/?page_id=176&lang=uk
І. Є. Ададуров // Політехнік (Харків), № 22–23 від 17.10.2006 (архівна копія) – https://web.archive.org/web/20070928024417/http://polytechnic.kpi.kharkov.ua/ViewArticle.asp?id=1133
Іван Євграфович Ададуров (1879–1938), довідка видавництва «Ранок» – https://interactive.ranok.com.ua/upload/file/!!!!!хімія/Ададуров.pdf
Сновськ – українська Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Сновськ
Сновськ (станція) – українська Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Сновськ_(станція)
Лібаво-Роменська залізниця – українська Вікіпедія – https://uk.wikipedia.org/wiki/Лібаво-Роменська_залізниця
Світлини: з архівів Енциклопедії Сучасної України, кафедри хімічної технології неорганічних речовин, каталізу та екології НТУ «ХПІ» і Вікісховища (Wikimedia Commons).
P.S. Якщо у ваших родинних архівах збереглися старі світлини Сновська, залізничної станції чи родин сновських залізничників – надсилайте нам: @mmedia_addnews_bot
«Наш Сновськ» / «Місцеві медіа»